Вивчаємо українську!

Культура мови має два аспекти: прикладний і теоретичний. Культура мови (мовна культура) – це 1) володіння нормами літературної мови на всіх мовних рівнях, в усній і писемній формі, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи мовою певний психокультурний контекст; 2) розділ мовознавства, що досліджує проблеми нормалізації та стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови з метою впливу на мовну практику й удосконалення мови як знаряддя культури.

Термін “культура мови” якнайширше вживається у світовій науці: нім. Sprachkultur або Sprachpflege, чеськ. jazykovб kultura, словацьк. jazykovб kultъra, болг. езикова култура, польск. kultura jкzyka, рос. культура языка (і культура речи).

Поняття “культура мови” включає в себе два ступені опанування літературної мови: правильність мови, тобто дотримування норм літературної мови, імовна майстерність, тобто не тільки додержування літературних норм, а й уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично іситуативно доречний, виразний. Висока культура мови передбачає високу загальну культуру людини, культуру мислення, свідому любов до мови.

Культуру володіння рідною мовою людина вдосконалює протягом всього свого життя, адже предметом шкільного курсу української мови, по суті, єтільки перший ступінь культури мови – правильність. Вольтер говорив, що усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну треба вчити все життя.

Загальні проблеми і критерії культури мови і спілкування конкретизуються за видами мовної діяльності. У мовній діяльності виділяють діяльність сприймання і діяльність продукування. Вони можуть здійснюватися як в усній, так і в писемній формі. Усне спілкування може бути прямим, безпосереднім іопосередкованим (наприклад по радіо, телебаченню), з активним або пасивним зворотним зв'язком. Тому в загальній функціональній культурі мови виділяють такі аспекти: культура усного сприймання (аудіювання, слухання), культура писемного сприймання (читання), культура усного продукування (говоріння), культура писемного продукування (письма), культура взаємодії сторін під час двостороннього активного спілкування, насамперед усномовного (культура діалогу).

Культура мови як наука пов'язана з багатьма лінгвістичними і суміжними дисциплінами. Вона належить до сфери прагматики мови (вивчаєфункціонування мовних знаків), пов'язана з такими дисциплінами, як фонетика, лексикологія і фразеологія, морфологія і синтаксис, стилістика, психолінгвістика, лінгвістика тексту, лексикографія, термінознавство, соціолінгвістика, історія літературної мови, сучасна українська літературна мова, літературознавство, семасіологія, педагогіка, психологія, логопедія, логіка, риторика, етика, естетика, загальна теорія культури.

Критерії встановлення мовних норм

Мовна норма (від лат. norma – правило, взірець) – це сукупність мовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі вважаються правильними і зразковими. Мовна норма забезпечує людям можливість взаєморозуміння. Норма може бути діалектною і літературною.

Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Літературна норма виробляється всією суспільномовною практикою народу, відшліфовується майстрами слова різних стилів, обґрунтовується в основних закономірностях мовознавчою наукою і кодифікується (“узаконюється”) у граматиках, словниках, довідниках, підручниках.

Літературну норму встановлюють на основі таких критеріїв:

1.    Системний критерій. Враховує відповідність мовних явищ до законів, системи мови.

2.    Національний критерій. Бере до уваги відповідність мовного явища національному характерові, “народному духові”.

3.    Естетичний критерій. Враховує, що мовний факт зустрічає схвалення мовців завдяки його естетичності, функціонально-стилістичній доцільності (доречності), відповідає вимогам певного стилю.

4.    Критерій мови авторитетних письменників і визнаних зразків. Передбачає, що мовні факти слід вважати нормативними тоді, коли їх можна підтвердити посиланнями на твори авторитетних письменників минулого і сучасності, а також на визнані добірні зразки, позбавлені виразного авторства (наукова і науково-навчальна література, державно-урядові документи, правописні кодекси і словники, вимова провідних акторів, дикторів).

5.    Статистичний критерій. Враховує регулярність вживання мовного явища.

6.    Культурно-історичний (територіальний) критерій. Бере до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні традиції.

Критерії нормативності застосовують завжди комплексно.

Нормативність мови виявляється на різних її рівнях. Тому одна з відомих класифікацій мовних норм – це класифікація за мовними рівнями. Відповідно до неї розрізняють такі типи норм.

 Класифікація мовних норм

1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт]. Крім того:

-                        тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай,  чьому, Польщьа);

-                        дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

-                       голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

-                       літера щ передає звуки  шч: вищий, що (а не висший, шо);

-                       буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна ббйдуже – байдэже; не можна довільно збмок і замук (це різні слова – омографи); треба фенумен, текстовъй, фаховъй, одинбдцять).

3. Норми словотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можнаспостерігальник, спостережувач).

4.  Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна - у мові фольклору та художньому стилі літературної мови - зелен, дрібен, не можна молод, стар), наприклад:

-                         вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

-                        вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу  тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу  панові Титаренку Сергію Олександровичу;

-                        вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

-                        чоловічі прізвища на   -ко,  - ук   відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук),  Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

-                        форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий  дорогий);  швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше  і т.д.);

-                        визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок - чоловічого роду; словабандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;

-                        використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників:  завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна “Iхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився”, можна “Iхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився”).

Правильно:                                                  Неправильно:

згідно з наказом                                                           згідно наказу

відповідно до інструкції                                              у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи                           проректор по науковій роботі        

лекція з математики                                        лекція по математиці 

повідомити факсом                                           повідомити по факсу

робота за сумісництвом                                       робота по сумісництву

після розгляду заяви                                               по розгляді заяви

незважаючи на це                                                  не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення                                    досвід по розробці

комісія з питань                                                     комісія по питанням

на замовлення                                                         по замовленню

за формою                                                              по формі

за допомогою                                                          при допомозі

за наявності, у разі                                                при наявності

тому що, оскільки                                                  так як

деякою мірою                                                          в деякій мірі

завод, що виробляє                                                 завод по виробництву

залежно від                                                             в залежності від

6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення “грудна клітка”, а “не грудна клітина”).

Правильно:                                            Неправильно:

зіставляти                                             співставляти

численний                                               багаточисельний

нечисленний                                           малочисельний

збігатися                                               співпадати

наступний, такий                                слідуючий

навчальний                                            учбовий

триденний                                             трьохденний

протягом, упродовж тижня              на протязі тижня

добре ставлення                                   добре відношення

вживати заходи                                   приймати міри

брати участь                                        приймати участь

брати до уваги                                     приймати до уваги

 передплачувати                                   підписуватися на газети                   

захід                                                       міроприємство

витяг із протоколу                               виписка з протоколу

вважати помилкою                               рахувати помилкою

принаймні                                               по крайній мірі

висновок                                                  заключення

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

складати іспит                                      здавати іспит

накреслити, запланувати                     намітити

скеровувати, спрямовувати                направляти

навичка                                                   навик

оголошення                                             об’ява

для унаочнення                                       для наглядності

з’ясувати                                                вияснити

колишній                                                 бувший 

відгук                                                       відзив

завдати шкоди                                       нанести шкоду

7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (напр., слова серце,серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – тільки серце, очі).

Неправильно:                                                     Правильно:

залишилося лише                                            залишилося тільки

пам’ятний сувенір                                     сувенір, пам’ятний подарунок

моя автобіографія                                     автобіографія, моя біографія, життєпис

захисний імунітет                                            імунітет

глухий тупик                                                      глухий кут, тупик

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об'єднують в одну групу – граматичні норми.

Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).

Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту.

Крім того, за рівнем міцності (стійкості) літературні норми можна поділити на сильні (стійкі) та слабкі (нестійкі).

Сильні і слабкі норми.

Культура мови як лінгвістична дисципліна, для якої важливим є регулятивний аспект, що передбачає культивування української літературної мови, її підтримку, захист і охорону від несприятливих і руйнувальних впливів, оперує термінами сильні / стійкі та слабкі / нестійкі норми.

Оперуватимемо також термінами автоматизація і деавтома­ти­за­ція. Вживатимемо їх у значеннях, сформульованих у працях Я.Мукар­жов­ського, Б.Гавранека: автоматизація – звичне (узуальне) вживання відповідного мовного засобу, що забезпечує легке і безпосереднє його сприйняття, тобто таке використання мовних засобів, ізольованих або взаємопов’язаних між собою, яке є звичним для певного завдання вираження, при якому вираження саме собою не привертає уваги з погляду форми; деавтоматизація – використання мовних засобів, що привертає увагу саме собою і сприймається як незвичне, деавтоматизоване. Це буде стосуватися вживання кодифікованих мовних засобів, яке незвичне для комунікантів, що не знають конкретної літературної норми. Застосовувати в цьому значенні термін актуалізація вважаємо недоречним, оскільки він більшою мірою стосується творення образно-естетичного ефекту, експресії.

Стійкість (міцність, стабільність, традиційність) – це головна риса літературної норми. Ця стійкість, стабільність не абсолютна. Є норми, які майже не порушуються мовцями, їхнє відтворення і сприйняття майже завжди автоматизоване. Це сильні, або стійкі, норми. Вони зберігають стійкість мови.

У практиці мовного спілкування спостерігаються типові відхилення від норми, автоматизоване вживання позалітературних елементів. Це, як правило, зумовлене недостатнім рівнем мовної компетенції певної частини комунікантів, їхньою нездатністю (нездібністю) розмежувати в процесі спілкування лі­те­ра­тур­ні та позалітературні, діалектні, розмовні, просторічні, іншомовні співісну­ю­чі в їхній свідомості мовні факти. Це слабкі, або нестійкі, норми.

Слабкі / нестійкі норми ослаблюють, розхитують структуру мови, умож­лив­люють мовні зміни, еволюцію мови. Проте нині поряд з різноманітними «еволюційними» змі­на­ми відбувається т. з. явище «забруднення» мови, про яке пише зокрема О.О.Тараненко: як в усних виступах, що тепер масово тиражуються радіо- і те­ле­ефіром, так і в писемній формі простежується величезна кількість позанор­ма­тив­них елементів. Слабкі / нестійкі норми уможливлюють і це нега­тив­не явище. Тому дуже важливо описати слабкі норми, щоб мовці й літературні редактори знали ці варіанти і «підтримували» слабку норму, сприяли її підсиленню і переходу до групи сильних норм.

Очевидно, в теорії навіть можна розрізняти як різні поняття, з одного боку, сильні і слабкі літературні норми, і, з другого боку, стійкі і нестійкі літературні норми. Назва сильні і слабкі літературні норми відбиває первинну природну сутність зазначених норм. У конкретній нормі існує потенційна сила чи слабкість. Наприклад, норму щодо наголошення омографів лнкарський і лікбрський обов’язково буде порушувати частина мовців; те саме стосується українсько-російської контрастивної лексики, зважаючи на сучасну мовну ситуацію. Хоча пропаганда літературної норми й адміністративні заходи можуть сприяти підсиленню слабких норм. Найменування ж стійкі і нестійкі літературні норми наголошує актуальний аспект норми, стійкість чи нестійкість норми в мовній практиці конкретної групи людей в певний час.

Певне співвідношення існує між слабкими / нестійкими літературними нормами, складними випадками сучасної літературної норми та труднощами українського літературного слововживання. В сучасних умовах українсько-російської двомовності вони часто пов’язані з контрастивними елементами систем цих мов. Слабкі / нестійкі літературні норми і складні випадки сучасної літературної норми – поняття майже тотожні. Норма звичайно розхитується, ослаблюється у місцях, що є складними випадками літературної норми. Хоча у кожній такій конкретній ділянці норма не завжди може бути слабкою. Тобто слабка / нестійка літературна норма – поняття, що відображає динамічний процес, складний випадок літературної норми – постійну якість.

Мовні труднощі є насамперед категорією психолінгвістичною, вони – усвідомлені, стосуються насамперед тих випадків у вживанні слова, щодо яких мовці мають сумнів і звертаються за відповіддю до словників, граматик і мово­знав­ців. Але труднощі можуть виникати як щодо слабких літературних норм, коли мають сумнів щодо вибору між літературним і позалітературним варі­ан­том, так і щодо диспозитивних літературних норм, коли сумніваються щодо ви­бо­ру з двох синонімічних рівноправних, дублетних чи стилістично маркованих літературних варіантів. Слабкі / нестійкі мовні норми мовці можуть не усві­дом­лю­вати та інтуїтивно не розпізнавати. Їх можуть виявити мовознавці за допо­мо­гою різноманітних методів наукового дослідження (це поняття соціолінгвіс­тич­не). Тому в зарахуванні тих чи інших фактів мови до мовних труднощів існує біль­ше суб’єктивізму, ніж у виявленні слабких / нестійких літературних норм.

І нарешті, на сучасному етапі мовні труднощі, насамперед труднощі слововживання (поява сумнівів і звернення за консультацією), часто пов’язані з дистанціюванням української та російської мов. Причину цього явища можна пояснити тим, що після впровадження у 90‑х рр. ХХ ст. в сферу офіційної ко­му­ні­кації українську мову почала застосовувати значна частина тих мовців, які на недостатньому рівні володіють нею (раніше користувалися російською мовою), насамперед її писемним варіантом. Звичайно, частина цих комунікантів – люди, що намагаються «правильно» спілкуватись цією мовою, з природних причин постійно сумніваються у правильності власного вибору мовної одиниці та, вибираючи із синонімічних засобів, переважно уникають схожих до російських слів (з логічних міркувань, оскільки українська і російська – різні мови, так і під впливом популярних пуристичних підходів до нормування мови, а також з метою самовираження) – та інтуїтивно часто відчувають неприродність свого вибору і звертаються за порадою до мовних авторитетів, які є в їхньому середовищі. Дистанціювання української та російської мов, звичайно, може призвести до змін у мовній системі, до збіднення мови.

Слабкі / нестійкі літературні норми, навпаки, сприяють ослабленню мовної структури і можуть сприяти (на сучасному етапі еволюції мови) процесам зближення з російською мовою. Це пов’язано з тим, що слабкі літературні норми порушують навіть ті, що стверджують: «Я спілкуюсь чистою українською літературною мовою». Інша частина мовців, з низьким рівнем мовної компетенції, не переймається мовними питаннями і застосовує суржик (порушуючи майже всі слабкі мовні норми) – і ніяких труднощів. Таке ставлення до мови загрожує значними структурними змінами в мові, втратою національних мовних особливостей. Тому дослідження слабких / нестійких літературних норм є важливим завданням теорії і практики культури мови.

Слабкими кодифікованими акцентуаційними нормами є наголошування терміносполучень, які мають у своєму складі графемно ідентичні слова з неоднаковим наголошенням (залежно від значення): лнкарська дільниця – лікбрський збір; часткуве голодування – частковъй бронх – частковб пневмонія – [часточкува пневмонія]; наръвна поверхня – наривнъй засіб тощо. Так, анке­ту­вання показало, що 75 % респондентів у всіх значеннях у слові лікарськийпереважно ставлять наголос на першому складі навіть не здогадуючись, що тут часто необхідний наголос на другому складі. Літературну норму частковъй бронх правильно вказали тільки двоє опитаних з шістдесяти (3,33 %), всі інші наголосили або перший склад (частковий бронх, 23,33 % респондентів), зберігаючи наголошування твірної основи (чбстка) і намагаючись здійснити певне семантичне розмежування, або поставили наголос на другому складі (частковий бронх, 58,33 %). Кодифіковану норму наръвна поверхня правильно вказали 7 респондентів з 60 опитаних – 11,67 %, наривнъй засіб – 33 респонденти, 55 %, хоча й намагалися здійснювати семантичне розмежу­ван­ня: наривна поверхня і наривний засіб (14 респондентів, 23,33 %).

Особливо часто порушують кодифіковану норму лікарі, наголошуючи де­які складні терміни. Насамперед це стосується слів, запозичених з грецької та латинської мов або створених на їхній основі, з кінцевим терміноелементом на ‑ія. Так, анкетування щодо наголошення медичних термінів, підтверджене методами бесіди і спостереження, показало, що автоматизованими в комуні­ка­ці­ях лікарів є акцентуаційні варіанти флюорографня, рентгенографня, орто­пе­дня, логопедня, дозиметрня, анізокорня, аналгезня, астазня, асфіксня, які не від­по­ві­дають нормі, кодифікованій в більшості сучасних медичних словників (ко­ди­фі­кована норма: флюорогрбфія, рентгеногрбфія, ортопйдія, логопйдія, дози­мй­трія, анізокурія, аналгйзія, астбзія, асфнксія). За статистичним критерієм ці ва­рі­анти мали б бути нормативними, протягом майже ста років кодифікували їх по-різному: то давньогрецький, то латинський наголосовий варіант. Вище на­ве­де­ні автоматизовані варіанти цілком можна вважати стійкими нормами ме­дич­ної професійної мови і фіксувати в спеціальних словниках. Про споріднені варіанти кбмфора, психопатня тощо не можна сказати так категорично, бо існує українська традиція кодифікації: завжди камфорб іпсихопбтія. Наголос підліткувий, кишкб, сечб, залозб, очнъй, клубувий у цих питомо українських словах не фіксують словники української мови, ці варіанти слід розцінювати як суржикові, нелітературні. Те, що в усній комунікації лікарів замість таких нормативних термінів, як къшка, сйча, зблоза, учний, м’я′зовъй, пндлітковий, щъпці, сируватка, переважно вживаються просторічні наголосові форми, які виникли під впливом російської мови і жаргону російськомовних лікарів, свідчить про порушення глибинних механізмів продукування мови.

Ослаблена впливом російської і латинської мов лексична норма щодо вживання слів масло // олія. Анкетування лікарів підтверджує цей висновок. Так, російське терміносполучення касторовое масло 20 % респондентів переклало нормативним рицинова олія, 30 % – касторова олія, 36,67 – касторове масло,касторка, інші ухилились від відповіді. Тобто літературну норму щодо вживання слова олія на позначення рідкої жирової речовини, яку добувають з деяких рослин, знає тільки половина респондентів.

Нестійкими нормами медичної професійної мови є також ціла низка мовних стереотипів, що містять контрастивну українсько-російську лексику: стереотипи з терміном ділянка на позначення різних частин організму: підпід’язикова ділянка, ділянка повіки, крижова ділянка, стійкість 70 % (тобто кодифіковану норму під час анкетування правильно вказали 70 % респондентів-лікарів); терміносполучення охорона здоров’я, стійкість 70 %, і мовні стереотипи, до словотворчої бази яких воно входить: пункт охорони здоров’я, стійкість 10 %, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), відділ охорониздоров’я, заходи щодо охорони здоров’я та ін.; терміни і терміносполучення вступний наркоз, 5 %; сприятливий (добрий) прогноз хвороби, 43 %; перебіг хвороби, 65 %; видужання (одужання), 73 %; запобігання хворобі, 5 %; запаморочення, 47 %; гістологічний висновок, 42 %; сибірка, 20 %; витяг з медичної карти, 43 %; грудна клітка, 70 %; крижі, 61 %; виписування рецепта, 32 %; справжня гематурія, 67 %; краплинне вливання, 22 %; струминне переливання, 50 %; щеплення, 75 %; отруєння, 87 %; виразка (шлунка), 87 %; поперек, 83 %; клубовий (здухвинний), 83 %; надниркова залоза, 10 %; мігруюча бешиха, 62 %; м’язовий, 47 %; розродження, 13 %; перейми, 77 %; нудота, 87 %; загоєння (загоювання) ран, 73 %; довідка, 88 %; скарга, 88 %; реєстратура, 63 %;лобова закрутка (звивина), 8 %; неосудність (несамовитість), 37 %; кукса, 50 %; недорікуватий (недомовний), 25 %; розтрощена (розчавлена) рана, 35 %;медичний огляд, 20 %; незв’язність мови, 55 %; кавун звичайний, 48 %; журавлина болотна (болотяна), 13 %.

Наведені факти свідчать, що нині з літературною нормою в необхідному обсязі ознайомлені далеко не всі носії (користувачі) літературної мови, багато конкретних кодифікованих норм у комунікативній практиці різноманітних спеціалістів, зокрема лікарів, є нестійкими. Така ситуація вимагає пильної уваги фахівців-мовознавців, які дбають про вироблення і пропаганду зразкової літературної мови, її впровадження в усі сфери спілкування.

Ознаки літературної норми: стабільність, варіантність, кодифікованість (обов’язковість).

Стабільність (традиційність, усталеність, відносна єдність) – це збереження мовних традицій, що забезпечує функціонування літературної мови.

Конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Є норми, які в принципі не порушуються носіями мови. Наприклад, ніхто не помиляється у відмінюванні значної частини лексем, при визначенні родової належності багатьох іменників, в узгодженні прикметника з іменником і т. д. Стійкі норми зберігають стійкість мови. Однак мова живе і розвивається. Її життя здійснюється як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти, які претендують стати одною нормою).

Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживатися паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють.

Найбільш стійкою літературна норма є на синтаксичному рівні. Її еволюційний розвиток зумовлений перш за все потребами суспільної комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів.

Лексика як найрухливіша складова частина (рівень) мовної системи тісно пов'язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з'являються услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.

Варіантність (вибірковість) – це те чи інше використання (вибір, відбір) співіснуючих у мовній системі однозначних елементів. Варіантність норми дозволяє кожному мовцеві добирати саме ті її засоби, з допомогою яких він може якнайкраще висловити свої думки і почуття.

З одного боку, варіантність — ознака неусталеності норми., з другого – ознака розбудованої стилістичної системи літ. мови. Варіанти літературної норми є ознакою її динамічності, рухливості, а отже, й джерелом постійних мовних змін, що відображають пошуки адекватних засобів мовного вираження. Прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні замість колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття Україна (тепер це назва самостійної держави). Конструкція із прийменником в формує додаткові нюанси значення: «у самостійній», «у суверенній» (державі).

У вузькому значенні за варіантні вважаються рівноцінні, не диференційовані засоби тієї ж мови. У ширшому значенні варіантами є пари і трійки засобів, один із яких несе додаткову інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження.

Класифікацію варіантів здійснив О. Тараненко. Він виділяє:

1)           фонетичні варіанти (варіанти, що розрізняються звуковим складом): урожай – врожай; онук – внук (не: удача – вдача) 2)   акцентуаційні варіанти (мабуть і мабуть,  зáвждú, тúсячí, пóмúлка, рóкú, нашвидкýрýч, бáжáний ); 3)  орфоепічні варіанти (соня[чн]ий – соня[шн]ий); 4)  орфографічні варіанти (келех і келих, баклажка і боклажка, стелиш – стелеш); 5)    морфологічні варіанти: а)  варіанти, що розрізняються наявністю різних формотворчих афіксів та парадигмою відмінювання (дверми — дверима, столу – стола, застряв — застрянув,  п’ятьма — п’ятьома, жодний – жоден, у рову — у рові, у синьому пальті — у синім пальті, у тому будинку — у тім будинку); б)  варіанти, категорії роду (генезис – ґенеза, абрикос і абрикоса, вольєр і вольєра, ворс і ворса, жираф і жирафа, зал і зала, кахель і кахля, клавіш і клавіша, лангуст і лангуста, мозоль і мозоля, мотузок і мотузка, оферт і оферта, пантофель і пантофля, пелюсток і пелюстка, спазм і спазма, хлющ і хлюща); синтаксичні варіанти (зарахувати до відділу — зарахувати у відділ, прибути із села Мирне — прибути із села Мирного,  виходити за редакцією — виходити під редакцією, співзвучний настроям — співзвучний з настроями).

У лінгвістичній літературі причину виникнення варіантності вбачають переважно у впливі некодифікованих сфер мови на літературну мову.

Серед факторів, від яких залежить характер нормативних варіантів, М.Пилинський виділяє давність і стійкість літературних традицій. Як правило, великою варіантністю відзначаються літературні мови, що тільки формуються чи cформувалися порівняно недавно.

Кодифікованість норми – 1) створення правил, які усвідомлюються і приймаються мовцями як обов'язкові для повноцінного вживання літературної мови; 2) опис літ. мови в граматиках, словниках, довідниках, що мають авторитет в суспільстві.

Отже, кодифікація — це встановлення і фіксація об'єктивної норми. Корелятивна пара "норма — кодифікація" як єдність існує тільки в літературній мові (хоча норма властива будь-якому мовному утворенню). Кодифікація відкриває можливість забезпечити більшу стійкість норми, запобігти напівстихійним і начебто не контрольованим нею змінам.

Комунікативні якості культури мови

Культура мови передбачає якісну характеристику володіння мовою. Цю характеристику описують за допомогою певних критеріїв, комунікативних якостей. Є такі основні комунікативні якості культури мови: – правильність; – точність; – логічність; – змістовність; – стислість; – ясність і доступність; – чистота; – багатство (різноманітність); – доречність; – виразність; – естетичність; – дієвість.

Правильність мови – це відповідність мовної структури висловлювання чинним мовним нормам.

Точність мови – це повна відповідність вжитих слів їхнім мовним значенням – значенням, що усталились у мові в даний період її розвитку.

Логічність мови – смислова погодженість частин висловлювання і тексту.

Змістовність ­– це насиченість висловлювання об'єктивно цінною інформацією, яка відповідає темі спілкування.

Стислість мови – прагнення виразити максимальну за обсягом інформацію мінімальною кількістю усіх мовних засобів.

Ясність мови – зрозумілість для адресата вираженої мовою думки. Близько до ясності є доступність мови, яка поєднує ясність, простоту і дієвість.

Доступність мови – це така організація мовних знаків, яка полегшує сприймання адресатом вираженої мовою інформації (питання ж про доступність самої інформації – окреме!).

Чистота – це відсутність у мові нелітературних елементів (в орфоепії – правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ; у слововживанні – відсутність діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток).

Багатство (різноманітність) мови – це максимально можливе насичення висловлювання різними, неповторюваними засобами мови, необхідними для вираження змістовної інформації.

Доречність – такий добір, така організація засобів мови, які сприяють тому, щоб висловлювання відповідало меті й обставинам спілкування. Доречна мова відповідає темі повідомлення, його логічному та емоційному змістові, складу слухачів або читачів, інформативним, виховним, естетичним й іншим завданням. Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну.

Виразність мови – це такі особливості структури висловлювання, які підтримують увагу та інтерес у слухача або читача.

Естетичність мови – це оптимальність мовного оформлення висловлювання, його гармонія і цілісність, повнота реалізації стилістичних можливостей мови, її загальнолюдської сутності.

Дієвість мови – такий добір, така організація мовних засобів, які сприяють здійсненню очікуваного впливу на свідомість і / або підсвідомість слухача або читача, досягненню мети спілкування.

 Комунікативні якості мови неоднаково співвідносяться із різними стилями мови. В одних стилях мови певна комунікативна якість (наприклад, точність чи виразність) підтримується і посилюється, в інших – послаблюється і розмивається.

Так, науковий стиль мови заохочує і підтримує, насамперед, такі комунікативні якості мови, як змістовність, логічність, точність, а також чистота, доречність, дієвість, меншою мірою – виразність і багатство. Вчені не схильні застосовувати зображально-виражальні засоби мови, обговорюючи свої професійні проблеми. Виразність наукової мови підтримується не цими засобами, а чіткістю, ясністю синтаксичних структур, точністю і логічністю застосування лексики. Багато спільних рис з науковим має офіційно-діловий стиль.

Художній стиль заохочує і розвиває такі комунікативні якості, як змістовність, правильність, точність, логічність, виразність, багатство й естетичність. Треба відмітити, що змістовність, точність і логічність у художніх творах своєрідні, вони підпорядковані створенню художнього образу. Тому в справжньому творі мистецтва кожен мовний засіб є змістовним, працює на творення літературно-художнього образу, а будь-які порушення логічної структури (композиції) тексту тільки увиразнюють художню мову і є виявом “художньої” логіки.

Розмовний стиль погано підтримує таку якість мови, як правильність. Самі обставини розмови (потреба моментального вибору слова, словосполучення, схеми речення) сприяють тому, що тут виникають численні порушення форми, насамперед синтаксичної: структурні збої, повернення до початку конструкції, зайві вставні елементи. З цих причин розмовний стиль замітно послаблює такі якості, як змістовність, логічність, точність, – особливо в тих випадках, коли під час побутового спілкування виникає потреба виразити поняття науки, політики.

У розмовній мові (під впливом тих самих умов, а також нетактовності, невихованості, недостатньої культури взаємного спілкування) може послаблюватись і навіть перетворюватись на повну протилежність така якість, як доречність, породжуючи великі й малі психологічні конфлікти.

Підтримує розмовний стиль тільки виразність і багатство (звичайно, якщо мати на увазі не мову окремих людей, яка може бути бідною, а функціонування розмовного стилю взагалі). Постійний зв'язок цього стилю з повсякденним багатим психологічним світом людей постійно породжує емоційно-експресивні властивості живої мови.

Уваги до правопису іменників окремих відмінків

При відмінюванні іменників чоловічого роду використовуються різні набори закінчень для твердої, м’якої і мішаної груп. Ці іменники мають значну кількість варіантних закінчень, які в таблиці подано через “ / ”; виняткові закінчення записані у дужках; різні закінчення одного відмінка відділяються комою.

Таблиця відмінкових закінчень іменників чол. р. II відміни

Відмінки	Тверда група		Мішана група		М’яка група
	Однина	Множина	Однина	Множина	Однина		Множина
	(дуб),(дядько)	(дуби) (дядьки)	(кущ)	(кущі)	з основою не най (кінь)	з основою на й(край)	з основою не най (коні)	з основою на й (краї)
Н.	ø, о	и,(і), (а)	ø	і	ø	ø	і	ї
Р.	а, у	ів, ø, (ø)	а, у	ів	я, ю	я, ю	ів, (ей)	їв
Д.	у, ові	ам	у/еві	ам	ю/еві	ю/еві	ям	ям
З.	З.=Н. або Р.	З.=Н. або Р.	З.=Н. або Р.	З.=Н. або Р.	З.=Н. або Р.	З.=Н. або Р.	З.=Н. або Р.	З.=Н. або Р.
О.	ом, (им)	ами (єми)	ем	ами	ем	єм	ями (єми)	ями
М.	і, ові, у	ах	і, еві, у	ах	і, ю, еві	ї, ю, єві	ях	ях
Кл.	у, е	=Н	у, е	=Н	ю	ю	=Н	=Н

Коментарі до відмінювання іменників чол. роду II відміни

Сучасна українська мова зберегла в іменниках чоловічого роду деякі риси їх історичного відмінювання: паралельні (різні) закінчення в Род. однини; варіантні (синонімічні) закінчення в Дав. і Місц. однини. Це ускладнює правопис відмінкових закінчень чол. роду і потребує не тільки заучування таблиці закінчень, а й знання деяких правил, які регулюють їх вибір.

У  родовому відмінку (кого-чого) вживаються -а (-я) або -у (-ю). Вибір закінчень зумовлюється лексичними значеннями іменників. Закінчення -а – мають іменники твердої і мішаної групи; -я –м’якої групи.

Закінчення -а (-я) мають:

ü    назви істот: Святослав-а, родич-а, вовк-а, Франк-а, пророк-а; лікар-я, кон-я, горобц-я, бійц-я;

ü    назви чітко окреслених предметів і понять: лоб-а, комп’ютер-а, стол-а, сірник-а, олівц-я, нож-а; атом-а, кілометр-а, синус-а, електрон-а, січн-я, кілограм-а, вівторк-а; Чітко окресленні поняття – це переважно терміни математики, фізики, а також назви мір відстані, ваги, часу;

ü    назви населених пунктів: Львов-а, Санкт-Петербург-а, Рим-а, Нью-Йорк-а, Бориспол-я, Тернопол-я.  У складених назвах пишеться -у (-ю), якщо іменник (окремо взятий) має ці закінчення згідно правила: Кривого Рог-у (бо рог-у), Часового Яр-у (бо яр-у), Красного Лиман-у (бо лиман-у).

ü    назви річок з наголошеними -а (-я): Дніпр-а, Ірпен-я, Пел-а (але Дон-у, Буг-у, Дуна-ю).

Усі інші іменники мають закінчення -у (-ю) – за принципом “не”:

ü    це не назви істот,

ü    не назви чітко окреслених предметів і понять;

ü    не назви населених пунктів і

ü    не назви річок з наголошеними -а (-я). 

Слід завважити, що правило написання Род. одн. іменників чоловічого роду побудоване не на формальних, а на змістових, лексичних ознаках. Користуватися ними важко, тому в усіх українських словниках при іменниках чол. роду II відміни вказується їх закінчення у Род. однини. Перевіряйте себе за словниками!

Є чимало винятків з цього правила:

ü    -а (-я) пишеться в назвах нечітко окреслених предметів, де повинно за правилом бути -у (-ю): вівс-а, тягар-а, садк-а, гопак-а;

ü    а також в мовознавчих термінах: іменник-а, числівник-а, відмінк-а, числ-а, (але: род-у, вид-у, способ-у).

Деякі іменники-омоніми залежно від свого лексичного значення відмінюються з -а (-я) або -у (-ю). Пор.:

ü    листопад-а – (назва місяця) - листопад-у – (опадання листя);

ü    камен-я – (шматок породи) - камен-ю – (матеріал);

ü    Алжир-а – (місто) - Алжир-у – (країна).

У давальному відмінку однини (кому-чому) іменники чол. роду мають варіантні закінчення –у / -ові – у твердій групі; -у / -еві – у мішаній; -ю / -еві (-єві) – у м’якій групі.

Ці варіантні закінчення вживаються у словоформах Дав. однини всіх іменників чол. роду II відміни:

брат-ові / брат-у	стол-у / стол-ові
кон-еві / кон-ю	кра-ю / кра-єві
товариш-еві / товариш-у	плеч-у / плеч-еві
доброді-єві / доброді-ю

Але в назвах істот у мовленні переважають “довші” закінчення -ові, -еві (-єві); в назвах неістот – коротші – -у (-ю):

істоти	неістоти
син-ові	мед-у
дядьк-ові	завод-у
Шевченк-ові	Дуна-ю
різьбяр-еві	штаб-у
сторож-еві	ідеал-у
ковал-еві	урожа-ю
солов’-єві	дощ-у
носі-єві	вітрищ-у

Якщо особа називається кількома іменниками, варіантні закінчення чергуються, допомагаючи уникнути одноманітності: (дякуємо) професорові Іллі Корнійовичу Кучеренкові, бригадиру Романові Ковальчуку.

Власні назви із суфіксами -ов, -ев в Дав. в. мають тільки закінчення -у: Києв-у, Харков-у, Глібов-у, Канев-у.

Знахідний одн. (кого-що) у II відміні не має власних закінчень. У іменниках–істотах Знах. = Род., неістотах – Знах. = Наз. Напр.:

відмінки	питання	істоти	неістоти
Наз.	хто-що? (існує)	Андрій-Ø  бригадир-Ø	ліс-Ø рукопис-Ø
Род.	кого-чого? (немає)	Андрі-я  бригадир-а	ліс-у рукопис-у
Знах.	кого-що? (бачу)	Андрі-я бригадир-а	ліс-Ø рукопис-Ø

   

Деякі іменники–назви чітко окреслених предметів (неістоти) вживаються із закінченнями як Наз.,  так і Род. в. :

ü    *бачу стіл-Ø / стол-а

ü    *узяв ніж-Ø / нож-а

ü    поламав зуб-Ø / зуб-а

ü    дати гарбуз-Ø / гарбуз-а 

Це характерно для розмовного стилю української мови.

Орудний відмінок однини (ким-чим) має в твердій групі закінчення -ом, у мішаній  -ем, у м’якій  -ем (-єм): хор-ом, берег-ом, школяр-ем, кобзар-ем, екіпаж-ем, *серпн-ем, га-єм, *бо-єм.

Звертайте увагу на типові чергування о,е / і, о,е / Ø, які супроводять відмінювання іменників.

Російські прізвища чол. роду з прикметниковими суфіксами -ов, -ев (-єв), -ів (-їв), -ин (-їн) в Ор в. мають закінчення -им: Рогов-им, Виноградов-им, Лесин-им, Звегінцев-им, Ільїн-им.

У місцевому відмінку однини  (на у (в) / по /при кому-чому) вживаються закінчення -і (-ї), -у (-ю), -ові, -еві (-єві). Однак правила їхнього вибору ще не усталилися. 

     а) Найчастіше в Місц. одн. вживаються  -і (-ї): на камен-і, на пороз-і, на студент-і, у ліс-і, у кра-ї, у луз-і, у музе-ї.

     В іменниках з основою на -г, -к, -х відбуваються чергування перед і: поріг –на пороз-і, рух – у рус-і, луг – у луз-і.

     б) В іменниках з основою на -к, а також в іменниках на позначення місця, як правило, в Місц. в. вживається закінчення -у: у ліск-у, на ліжк-у, на візк-у, при батьк-у, по Дніпр-у, по Києв-у. 

     в) В назвах істот переважають закінчення -ові, -еві (-єві): на директор-ові, на кон-еві, на друг-ові, при син-ові, на товариш-еві.

Довгі закінчення -ові, -еві (-єві) з'явилися у Місц. в. за аналогією до Дав. в.,  тому в назвах істот можливі варіантні закінчення: -у /-ові, -у /-еві, -і /-еві, -і /-ові, -ї /-єві: на батьк-у / ові, на студент-і / ові, на кон-і / еві, на товариш-у / еві, на геро-ї / єві.

У кличному відмінку однини переважна більшість іменників твердої і мішаної груп мають закінчення -у, м’якої -ю:

Тверда гр.	Мішана гр.	М’яка гр.
батьк-у	читач-у	Андрі-ю
соловейк-у	товариш-у	кон-ю
син-у	погонич-у	Васил-ю
тат-у		доброді-ю
		лікар-ю

Закінчення -е мають:

ü безсуфіксні іменники твердої групи: орл-е, дуб-е, Петр-е, сокол-е;

ü іменники м’якої групи із суфіксом -ець:

Н.	кравець	швець	хлопець	молодець
Кл.	кравч-е	шевч-е	хлопч-е	молодч-е

ü деякі іменники мішаної групи (з основою на -р і на шиплячі):

Н.	Довбуш	школяр	тесляр	сторож
Кл.	Довбуш-е	школяр-е	тесляр-е

Прізвища із суфіксами -ів (-їв), -ов -ев (-єв), -ин, -ін (-їн) мають дві форми Кл. відмінка: як у Наз. в. та з закінченням -е:

Н.	Глібов	Пушкін	Чапаєв
Кл.	= Н./ Глібов-е	= Н./ Пушкін-е	= Н./ Чапаєв-е

 У звертаннях, які складаються з 2-х іменників, у форму Кл. відмінка, як правило, ставляться обидва слова: пан-е полковник-у, друж-е Іван-е, Віктор-е Васильович-у.

Але прізвища, звичайно, вживаються у формі Наз. в.: доброді-ю Плющ, пан-е Петренко.

Правопис відмінкових закінчень іменників чол. роду у множині дещо простіший. Коментарів потребують лише деякі відмінки.

У  називному відмнку множини іменники твердої групи мають закінчення -и, мішаної  -і,  м’якої -і (-ї):

Тверда гр.	Мішана гр.	М’яка гр.
берег-и	гараж-і	вогн-і
клас-и	кущ-і	дідус-і
козак-и	різбяр-і	воді-ї
редактор-и	дощ-і	календар-і

Винятки із цього правила:   деякі іменники твердої групи мають закінчення -і. Запам’ятайте їх: комар-і, снігур-і, звір-і, хабар-і, друз-і.

Іменники вус-а, рукав-а, хліб-а (зернові культури), вівс-а у Наз. множини вживаються із закінченням -а. Можливі також варіантні форми для іменниківвуса / вуси, рукава / рукави.

Іменники із суфіксом одиничності -ин- втрачають його у всіх відмінках множини: Н. киянин – киян-и, вірменин – вірмен-и, татарин – татар-и, селянин – селян-и (але: грузини, осетини, русини).Слово хазяїн має дві форми у всіх відмінках множини – з суфіксом -їн і без нього:

Н.	хазяїн-и/	хазя-ї
Р.	хазяїн-ів/	хазя-їв
Д.	хазяїн-ам/	хазя-ям і т.д.

   

У родовому відмінку множини іменники всіх груп мають закінчення -ів(-їв):

Тверда	Мішана	М’яка
гектар-ів	вуж-ів	стільц-ів
товар-ів	дощ-ів	тижн-ів
текст-ів	екіпаж-ів	кобзар-ів
добробут-ів		бо-їв

Запам’ятайте виняткові іменники:

ü    іменники, які втрачають у множині суфікс -ин, Род множини утворюють нульовим закінченням : киян-0, селян-0 , татар-0 (але: грузин-ів, осетин-ів. русин-ів).

ü    хазяїн-ів, хазя-їв – утворюють Род.мн. за правилом.

ü    -Ø закінчення мають у Род.мн. також іменники: (сім) чоловік-Ø, (кілька) циган-Ø, (пара) чобіт-Ø. 

ü    іменники гість і кінь утворюють Род. мн. закінченням -ей: гост-ей, кон-ей.

В орудному множини іменники кінь, гість, чобіт мають варіантні закінчення -ами (-ями) / -ьми: кон-ями / кінь-ми, гост-ями / гість-ми, чобот-ами / чобіть-ми. Звертаємо увагу на чергування о / і.

До II відміни належать також іменники спільного роду: чол. / жін. та чол. / сер. і жін. / сер. із суфіксом -ищ(е):  професор, доцент, філолог, хімік / вітрище, домище, вовчище/* бородище, бабище, ножище. Усі вони розподіляються на групи і відмінюються,  як іменники чол. роду згідно викладених вище правил: Напр.:

Тверда	Мішана
професор	вітрище
доцент	домище
філолог	вовчище
хімік	бородище
	бабище
	ножище

Щодо іменників із суфіксом -ищ-, утворених від іменників жіночого роду: баба – бабищ-е, у підручниках немає послідовності:  їх відносять до I або II відміни. Однак нові орфографічні словники відносять ці іменники до II відміни. Наводимо стандарт для їхнього відмінювання. 

Н.	ножищ-е	ножищ-а
Р.	ножищ-а	ножищ-0
Д.	ножищ-у	ножищ-ам
З.	=Н.	=Н.
О.	ножищ-ем	ножищ-ами
М.	на ножищ-і	на ножищ-ах
Кл.	=Н.	=Н.

Правила визначення роду іменників. Рід відмінюваних іменників

1. Визначення роду відмінюваних іменників відбувається найчастіше за флексією: село, мама, батко, надія, конкурс, іній, житло, натхнення. Якщо ж рід не підказується закінченням, можливі помилки у визначенні цієї категорії. Труднощі стосуються насамперед іменників з нульовим закінченням, які можуть належати і до чоловічого, і до жіночого роду.

Слова аерозоль, кальвіль, кандиль, картель, корч, нежить, псалтир, рояль, таріль, толь, тунель, тюль, фенхель, шагрень, шампунь належать до чоловічого роду, іменники бандероль, барель, бешамель, ваніль, вуаль, емаль, канитель, каніфоль, консоль, мануаль, мігрень, папороть, пектораль, ретуш, розкіш,філігрань, фланель — до жіночого.

2. Різну родову належність можуть мати слова-омоніми, наприклад туш¹ — туш². Іменник туш, що належить до жіночого роду, має значення «рідка або суха фарба, звичайного чорного, дуже стійкого кольору». Його омонім туш («музична п’єса, що виконується як урочисте привітання») є іменником чоловічого роду. Наведені слова є неповними, або частковими, омонімами, оскільки в них збігаються не всі форми.

3. Частина помилок у визначенні роду виникає під впливом російської мови. Рід співвідносних іменників у російській і українській мовах здебільшого збігається, що пояснюється спорідненістю мов. Але є також іменники, що різняться за родовою характеристикою у двох мовах. Українська мова – чоловічий рід:  біль, дриль, дріб, живопис, запис, кір, літопис, машинопис, опис, запис. Російська мова –  жіночій рід: боль, дрель, дробь, живопись, запись, корь, летопись, машинопись, опись, запись.    

4. Деякі іменники мають варіантні родові форми. Найчастіше варіюються форми чоловічого і жіночого роду: абрикос і абрикоса, вольєр і вольєра, ворс іворса, жираф і жирафа, зал і зала, кахель і кахля, клавіш і клавіша, лангуст і лангуста, мозоль і мозоля, мотузок і мотузка, оферт і оферта, пантофель іпантофля, пелюсток і пелюстка, спазм і спазма, хлющ і хлюща. Як слова і чоловічого, і жіночого роду вживаються іменники: ґандж (розм.), дрож, купіль,фальш, харч. Можлива також варіантність форм чоловічого і середнього роду безлад і безладдя, свердел і свердло, а також жіночого і середнього роду покутьі покуття. Наведені вище родові варіанти подаються в словниках сучасної української мови як стилістично рівноправні.

 

Рід невідмінюваних іменників

1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний месьє, військовий аташе, люб’язний портьє, мій імпресаріо, справедливий рефері,сміливий тореро, відомий шансоньє.

2. Назви осіб жіночої статі кваліфікуються як іменники жіночого роду: усміхнена фройляйн, літня мадам, серйозна фрау, струнка міс.

3. Родова належність деяких назв осіб визначається конкретним уживанням. Це так звані іменники спільного роду: Ваш протеже виявив себе з найкращого боку. — Милуйтеся-бо вашою протеже! (М. Старицький); Жодного паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві (Ю. Андрухович). —Ох, як усім цікаво, — сказала моя чарівна візаві (В. Шкляр); справжній хіпі — справжня хіпі.

4. Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого роду: крикливий какаду, яскравий ара, швидкий ему, смішний поні, крихітний колібрі, потішний маго, неповороткий гризлі. Але якщо контекст указує, що йдеться про самку, то слова, які узгоджуються з невідмінюваними назвами тварин, уживаються у формі жіночого роду: Шимпанзе годувала малюка. Поні не відходила ні на крок від дитини. Винятком є іменники цеце («муха»),путасу («риба»), івасі («риба»), які належать до жіночого роду.

5. Субстантивовані невідмінювані слова належать до середнього роду: довгождане «так», гучне «ура», останнє «вибач», суворе «цить», лагідне «добраніч», улесливе «мерсі».

6. Невідмінювані іменники, що називають неістот, належать до середнього роду: вовняне кашне, нове меню, актуальне інтерв’ю, світлове табло.

Частина іменників змінила родову належність відповідно до родової ознаки тематичного слова. Так, до чоловічого роду належать такі невідмінювані слова, як: барбекю («шашлик»), бефстроганов (вплив роду слова Строганов), жакоб («стиль меблів»), кабукі («театр»), кавасакі («бот»), карт-бланш («бланк»),сулугуні («сир»), шимі («танець»), сироко, памперо, грего, торнадо (назви різних вітрів). Словами жіночого роду є іменники: авеню (вплив синоніма «вулиця»), альма-матер (буквально «мати-годувальниця»), бере («груша»), бері-бері («хвороба»), боржомі («вода»), кольрабі («капуста»), салямі(«ковбаса»), страдиварі («скрипка»).

7. Деякі невідмінювані назви неістот подаються в словниках з подвійною родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чоловічого і середнього роду визначаються назви деяких грошових одиниць (екю, ескудо), назви танців (па-де-де, па-де-труа, сиртакі), а також слова: мачете, статус-кво, бренді. У формах жіночого і середнього роду виступають іменники: есперанто («мова»), афгані («грошова одиниця»). Для слів бієнале («виставка, фестиваль»),татамі («солом’яна циновка (в Японії), пружний килим для боротьби в дзюдо») у словниках відзначається чоловічий і жіночий рід.

8. Невідмінювані багатозначні слова можуть мати неоднакову родову характеристику у різних значеннях: альпака — ч. і ж. (тварина) і с. р. (шерсть),каберне — ч. р. (сорт винограду) і с. р. (вино), контральто — с. р. (голос) і ж. р. (співачка), сопрано — с. р. (голос) і ж. р. (співачка), торі — ж. р. (політична партія) і ч. р. (член такої партії).

9. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за родовим поняттям (держава, місто, озеро, річка, гора, острів тощо): гостинне Батумі (місто),стрімка Арагві (річка), висока Ай-Петрі (гора), зелений Хоккайдо (острів), небезпечний Страмболі (вулкан). Якщо слово співвідноситься з різними родовими поняттями, воно вживається у різних родових формах: Гаїті проголошена незалежною в 1804 році (держава). На гористому Гаїті виявлено поклади бокситів (острів).

10. За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо, наприклад:Про це повідомила «Торонто стар» (газета), «Темпо» опублікував цікаві матеріали про футбольний чемпіонат (журнал); «Наполі» перемогла у фінальному матчі з рахунком 3:1 (команда); «Мебіл ойл» заснована у 1882 році (монополія); Прадо відомий колекціями іспанського мистецтва (музей).

11. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: У районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Наш НДІ (науково-дослідний інститут) уклав кілька перспективних договорів; Кілька років тому ЦНБ (центральна наукова бібліотека) переїхала у нове приміщення; При педінституті розпочав роботу ФПК (факультет підвищення кваліфікації). У деяких випадках буває родова варіантність абревіатур. Наприклад, слово ВАК (Вища атестаційна комісія) уживається як невідмінюваний іменник жіночого роду і як відмінюване слово чоловічого роду: У 1992 році розпочала роботу ВАК України. Прийнято рішення ВАКу про затвердження дисертації. Відмінювана форма чоловічого роду властива розмовному мовленню, невідмінювана форма є літературною.

Уживанні однини у значенні множини

1. Форма однини іменників може позначати клас предметів з указівкою на їхні характерні ознаки. Таке вживання однини властиве переважно науковій мові:Лавр — рід вічнозелених рослин родини лаврових (з енциклопедії). Слово як одиниця мови є одночасно і лексичною, і граматичною одиницею (з підручника);Короп — промислова риба родини коропових; одомашнена форма сазана (з підручника).

2. Однина конкретних іменників може вживатись у збірному значенні, тобто вказувати на сукупність однорідних предметів як на одне ціле. Часто з таким значенням використовуються назви осіб: За всіма ознаками, подорож наша повинна бути приємною, з першого дня пасажир тут оточений піклуванням, ранг пасажира такого судна дає кожному з нас неабиякі переваги (О. Гончар); Коли ж наша команда перемогла — радість болільника сягає найвищого ступеня (О. Ковінька); Прошу запам’ятати: тільки невтомність голосу є однією з найголовніших професійних якостей і скарбом оперного співака (В. Врублевська).

У збірному значенні вживаються також назви тварин, рослин і предметів, як-от: І хоч на кедрах та ліщині було сила горіха, проте вивірки місцевої було мало... Колонок зійшов десь з осені ще — в нетрях було мало миші, тож пішов десь на рівнину за нею (І. Багряний); Я любив ходити в поле і милуватись квітами, особливо багряно-синіми квітами будяка... (В. Сосюра); За ясного сонця і ягода швидко червоніє. Однина іменників у збірному значенні надає мові емоційності й експресивності, отже використання таких форм повинно бути стилістично мотивованим.

Граматична стилістика не рекомендує вживати однину на позначення розчленованої множинності, яка складається з окремих одиниць і може рахуватись, вимірюватись, наприклад множинності предметів, виробів тощо. Нормі відповідає використання в таких випадках форми множини: З конвеєра швейної фабрики сходить щодоби по тисячі жіночих платтів. Підготовлено для відправлення у торговельну мережу нову партію холодильників. На підприємстві випускається 11 найменувань електровиробів.

У назвах установ і свят уживання форм однини (в узагальненому значенні) або множини визначається традицією.

Запам’ятайте словосполучення, у яких використовуються різні форми числа!

Словосполучення з формами однини	Словосполучення з формами множини
Будинок книги	Будинок подарунків
Будинок актора	Будинок композиторів
Будинок моряка	Будинок літераторів
Будинок студента	Будинок офіцерів
Будинок учителя	Будинок учених
День автомобіліста і дорожника	День працівників легкої промисловості
День будівельника	День працівників освіти
День енергетика	День працівників прокуратури та зв’язку
День журналіста	День працівників радіо, телебачення
День захисника Вітчизни	День працівників архівних установ
День машинобудівника	Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва
День медичного працівника	День працівників сільського господарства
День підприємця	День працівників суду
День працівника соціальної сфери	День працівників торгівлі
День рибалки	День працівників харчової промисловості
День студента
День фармацевтичного працівника
День художника
День шахтаря
День юриста

3. Однина іменників може вказувати на те, ще однакові предмети належать кожній особі або предмету (так зване дистрибутивне, або розподільне, значення), наприклад: Молоді спеціалісти, працівники, з якими укладено строковий трудовий договір, підлягають атестації тільки за їхньою згодою; Після закінченні курсів слухачам видається свідоцтво; А хлопці в новеньких козирках низками проходять мимо їх димлять цигарками, заскалюють око та цвіркають черезгубу, — мовляв, знаємо вас... (С. Васильченко).

Уживання абстрактних, речовинних і власних іменників
у множині

1. Деякі абстрактні іменники вживаються у множині, якщо набувають значення конкретного вияву якості дії, стану, наприклад: Сили між тілами виникають при безпосередньому контакті ... або через створені ними поля... (з енциклопедії) (пор.: виявити спритність і силу); Мати закрутила своїми комерційнимифантазіями голови дідусеві й бабусі (В. Сосюра) (пор.: Народна фантазія оповила свято обжинків красою своєрідних уявлень, вірувань, прикмет і ворожінь); В разі виявлення пустот в металі заготовка бракується (пор.: Під шумними фразами ми відчули цілковиту пустоту серця та брак усяких переконань (І. Франко).

2. Множина абстрактних іменників може реалізовувати відтінок тривалості, інтенсивності вияву ознаки: Над обрієм моїм повзуть ліниво спеки, мов сонні полози зелено-золоті (В. Бобинський); Нудьга в душі, ломота у кістках... Мене всього тупі обсіли болі (А. Кримський).

3. Речовинні іменники вживаються у множині, якщо позначають:

а) види, сорти речовини (як правило, у професійній мові): Гриби багаті на вітаміни А, В, С, солі калію, фосфору, ароматичні речовини, білок (з газети);Дуже заборгувала перед мебльовиками хімічна промисловість. Виробництво тих же ДСП стримується нестачею смол. Не вистачає клеїв, лаків,пластмас (з газети); Україна може стати одним з найбільших виробників екологічно чистих бензинів на основі технічного спирту (з газети);

б) вироби з цієї речовини: Скрині з золотою та срібною посудою, з хрусталями й дорогоцінним склом поїдуть насамкінець під окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку (Б. Лепкий); Пишна дама, вся в шовках, зразу в крик, у лайку: — Що ти трешся об рукав? Прибери куфайку(П. Глазовий);

в) велику кількість речовини або великий простір, зайнятий нею: В білих снігах потонули Гори, степи і долини... (О. Олесь); Обабіч понад трасою красуються жита, пнуться в стрілку озимі пшениці, зеленими й зелено-жовтавими килимами стелеться ярина (О. Вишня).

4. Однина та множина речовинних і абстрактних іменників іноді використовуються паралельно, що, однак, не свідчить про рівнозначність форм числа таких назв. Множинні форми, як правило, містять більшу експресію і реалізують різноманітні значеннєві відтінки, пор.: Ще я любив дивитись на зорю після заходу сонця і кидати камінці в срібні води ставка... Я кину камінець, а він булькне, і після нього довго ще йдуть по золотій вечірній воді за колами кола, все ширше й ширше, а потім зникають, і вода знов стає спокійною, темною і тихою (В. Сосюра); Все зраділо радістю живоття, радощами здорового погодливого дня (І. Нечуй-Левицький). У наведених прикладах форма води підкреслює безмежність речовини і в поєднанні з прикметником срібний створює яскравий образ, форма множини радощі означає «приємні, радісні події».

5. Власні іменники вживаються у множині:

а) для позначення типу людей, схожих на якусь історичну особу або літературного героя: Російський песимізм породжував класичні гімназії, що з них виходили Рудіни — високовчені і безпорадні в практичному житті (М. Хвильовий); Це я обмежений інтелектуально? — спробував посміхнутися Хрумтій і зблід. — Гляньте на цих софоклів! Інтелектуали! Сократи! Ломоносови! Та якщо весь ваш інтелект разом узятий покласти на ваги, вони й не поворухнуться! (Ю. Прокопенко);

б) для позначення угруповань, пов’язаних родинними стосунками: Ціле село вийшло проводжати Данищуків в невідому, далеку дорогу (М. Ірчан); За часів Богдана Хмельницького мої прадіди по материнській лінії — Матяші — лікували козаків на Запорозькій Січі (Л. Павленко).

6. Географічним назвам у формі множини притаманне узагальнене значення, що вирізняється яскравою експресивністю: Мов святодійний, сизий дим кадил померклої у забутті Еллади, розтанули усі палкі принади Суматр, Цейлонів, Конго і Антіл (В. Бобинський); Наші Едеми — Тільки фантоми... Хто скаже, де ми? Хто скаже, хто ми? (Д. Загул).

7. Множина іменників може використовуватися замість однини. «Гіперболічна» множина є експресивною (здебільшого негативною) вказівкою на одиничність предмета. Таке вживання множини обмежене розмовним і художнім стилями: Їй-бо, Олена, їй-бо, Деркачиха, їй-бо, сидить у президіях, як королева! (О. Ковінька); Остогидло мені вже оце госпітальне ліжко, оці процедури та режими (О. Гончар); Ти забула, що є в світі жіночі принади —Перманенти, манікюри, духи та помади (П. Глазовий).

Давальний відмінок однини іменників І відміни

1. У давальному відмінку іменників чоловічого роду II відміни вживаються паралельні закінчення -ові, -еві(-єві) і -у, -ю: писати дядькові (дядьку),рекомендувати видавцеві (видавцю), порадити водієві (водію), надіслати комітетові (комітету), допомагати талантові (таланту). Для назв істот закінчення -ові, -еві (-єві) є найуживанішими.

В окремих випадках єдино можливими є форми на -ові, -еві. Це стосується іменників, які в родовому відмінку мають закінчення -у, -ю. Омонімія форм родового і давального відмінків спричиняє змістову неясність. Наприклад, словосполучення подяка майстру сприймається однозначно, тому що у родовому відмінку іменника майстер виступає закінчення -а. У словосполученні побажання (чиє?  кому?) відділу другий іменник може означати і адресата, і суб’єкта дії (форми родового і давального відмінка цього слова збігаються), отже тут потрібно використати форму із закінченням -ові.

2. Якщо в тексті поряд стоять кілька іменників чоловічого роду у формі давального відмінка однини, рекомендується вживати варіативні форми: За таку помірковану ставку Марта мусила б подякувати сусідові своєму кооператору Іванчукові, що виговорив для неї цю ціну в орендаря... (В. Підмогильний); Завтра начальникові головного управління Данилу Богдановичу Триндирівському виповнюється п’ятдесят (О. Мірошниченко).

3. Для іменників середнього роду типовим є закінчення -у (-ю). Іменникам із суфіксом -к-, які означають істот, властиві паралельні закінчення -ові і -у:ягнятк-ові (-у), пташенятк-ові (-у), хлоп’ятк-ові (-у), немовлятк-ові (-у). Варіантні форми утворюють окремі іменники і назви неістот: сонц-ю (-еві), серц-ю(-еві), лих-у (-ові), міст-у (-ові). У формах із закінченнями -еві, -ові ці іменники вживаються переважно у фольклорі.

Знахідний відмінок однини іменників ІІ відміни

1. В іменників чоловічого роду II відміни, що означають істот, форма знахідного відмінка однини збігається з формою родового відмінка: розпитати секретаря, поважати друга, викликати слюсаря. Іменники чоловічого роду — назви неістот — мають у знахідному відмінку однини форму, омонімічну формі називного відмінка: полагодити замок, дивитися телевізор, читати журнал.

2. Деякі назви неживих предметів виступають у знахідному відмінку у двох формах, спільних із формами називного і родового відмінків: заточив олівець / олівця, написати лист / листа, перев’язати палець / пальця, купити ніж / ножа. Форми з нульовим закінченням є стилістично нейтральними, а отже вживаються без будь-яких обмежень. Сфера використання форм із закінченням -а (-я) — розмовне мовлення і мова художньої літератури.

Таке саме стилістичне розрізнення форм знахідного відмінка властиве тим найменуванням предметів, періодичних видань, організацій, які походять від назв істот. Літературними є форми, спільні з називним відмінком: купити «Запорожець», з’їсти наполеон, передплатити «Юний технік». Конструкції купити «Москвича», читати «Юного натураліста» належать до стилістично знижених.

Місцевий відмінок однини іменників ІІ відміни

1. Іменники середнього роду із суфіксами -к-, -ечк-, -ячк-, -еньк-, ‑иськ-, що називають неістот, у місцевому відмінку мають закінчення -у : на ліжк-у, у військ-у, на віконечк-у, на подвір’ячк-у, у серденьк-у, на пасовиськ-у.

Іменники середнього роду з суфіксом -к-, що називають істот, мають варіантні закінчення -ові і -у: на малятк-ові (-у), на немовлятк-ові (-у), на козенятк-ові(-у), на телятк-ові (-у).

В усіх інших іменників середнього роду в місцевому відмінку виступає закінчення -і (-ї), однак з прийменником по вони мають закінчення -у (-ю): на вікні – по вікну, на морі – по морю, у селищі – по селищу, на подвір’ї – по подвір’ю. Деякі іменники вживаються з прийменником по у двох варіантах: по селу – по селі, по місту – по місті, по тілу – по тілі.

2. Для іменників чоловічого роду — назв істот — у місцевому відмінку характерні закінчення -ові, -еві (-еві); як варіанти виступають закінчення -у (-ю), -і (-ї): на тесляр-еві (-і), на учител-еві (-і, -ю), при товариш-еві (-у, -і).

Іменники чоловічого роду із суфіксами -ак-, -як-, -ик-, -ок-, що означають неістот, мають закінчення -у (-ю): на держаку, на вітряку, у вулику, у ставку. Деякі іменники цього типу утворюють паралельні форми: на літак-у (-ові), у вогник-у (-ові), на будинк-у (-ові).

Односкладові іменники чоловічого роду мають закінчення -у, якщо на нього падає наголос: в степý, у сокý, у димý, на шляхý. У частини односкладових іменників є варіантні закінчення залежно від наголосу: на бокý — на бо́ці, у глéку — у глéці, у кле£ — у клéї, у кра£ — у крáї, на мостý— на мóсті, на лугý — на лýзі, у ра£ — у рáї, на стогý — на стóзі. Більшість безсуфіксних іменників, що означають неістот, мають у місцевому відмінку закінчення -і, але з прийменником по виступає форма на -у: на конвеєрі — по конвеєру, у каналі — по каналу, на кордоні — по кордону. Іноді з прийменником по вживаються дві варіантні форми: по лісу — по лісі, по столу — по столі.

Відмінювання іменника ІІІ відміни мати

У непрямих відмінках однини і в усіх формах множини цей іменник має суфікс -ер-. Форму знахідного відмінка однини, а також родового і знахідного відмінків множини, при утворенні яких іноді трапляються помилки, треба запам’ятати: побачити матір, тривоги матерів, привітати матерів.

Родовий і орудний відмінки однини іменників IV відміни

Іменники IV відміни із суфіксом -ен- виступають у двох формах у родовому і в орудному відмінку однини: імені й ім’я, іменем і ім’ям, тімені і тім’я, тіменем і тім’ям, племені і плем’я, племенем і плем’ям. Усі паралельні форми належать до стилістично нейтральних.

Називний відмінок множини іменників II відміни

1. Іменники чоловічого роду твердої групи мають у називному відмінку множини закінчення -и, в іменниках м’якої групи виступає закінчення -і: професори, директори, вечори, ордени, цехи, паспорти, вчителі, слюсарі, лікарі. Окремим іменникам властиві варіанти: вуси — вуса, рукави — рукава, хліби — хліба(збірне), очерети — очерета.

2. Іменники чоловічого роду — назви осіб із суфіксами -анин- (-янин-), -ин- — при творенні називного відмінка множини втрачають -ин: киянин — кияни,львів’янин — львів’яни, волинянин — волиняни, селянин — селяни, болгарин — болгари, вінничанин — вінничани, але грузини, лезгини, осетини, русини.

Родовий відмінок множини

1. У родовому відмінку визначаються варіанти:

а) в іменників І відміни: бритв і бритов, воєн і війн, баб і бабів, губ і губів, легень і легенів, лук і луків, сосон і сосен, крихт, крихот і крихіт. Розрізняються значеннями форми старост і старостів: перша належить до іменника старости (керівна особа в окрузі, громаді, колективі), друга — до іменникастарости (обрядове).

б) в іменників II відміни: пара валянок і валянків, десять раз і разів, вісім днів і (рідше) день, татів і тат, ватів і ват, кіловатів і кіловат, партизанів іпартизан. Розрізняються значеннями форми чоловік, тобто «осіб», і чоловіків — «осіб чоловічої статі».

в) в іменників ІІІ відміни: серць і сердець, плечей і пліч, вух і (зрідка) ушей, весіль і весіллів;

г) в іменників, що мають тільки форму множини: граблів і грабель, ночов і (рідше) ночв, рейтузів і рейтуз, шароварів і шаровар.

2. Різні форми родового відмінка множини деяких іменників пов’язані з наявністю родових варіантів: бакенбардів (від бакенбард) і бакенбард (відбакенбарда), вольєрів (від вольєр) і вольєр (від вольєра), кужелів (від кужіль — ч. р.) і кужелей (від кужіль — ж. р.), мозолів (від мозоль — ч. р.) і мозоль (відмозоля) і т. ін.

Запам’ятайте іменникові форми родового відмінка множини, при утворенні яких трапляються помилки:

ампери, -ів	грами, -ів	мокасини, -ів
апельсини, -ів	гривні, -ень	молдавани, -ан
баклажани, -ів	джинси, -ів	пантофлі, -ів
болгари, -ар	жита, -ів	панчохи, -чіх
брелоки, -ів	житла, -тел	підошва, -шов
бутси, -ів	калоші, калош	плаття, -ів
валянки, -ів	канікули, -кул	помідори, -ів
вільхи, вільх	кеди, кед	сандалі, -аль
вірмени, -ен	кілограми, -ів	солдати, -ів
вольти, -ів	консерви, -ів	томати, -ів
галичани, -ан	корективи, -ів	туфлі, -фель
гальма, гальм	кримчани, -ан	центнери, -ів
гастролі, -лей	лазні, -зень	шати, шат
гланди, гланд	ласти, -ів	шорти, -ів
городяни, -ян	мандарини, -ів	шпроти, -ів

Варіанти наведених форм іменників з іншими закінченнями є позанормативними.

Знахідний відмінок множини

У знахідному відмінку множини вживаються паралельні форми іменників — назв тварин (переважно свійських): пасти овець і вівці, корів і корови, коней іконі; доглядати свиней і свині, волів і воли, каченят і каченята, ягнят і ягнята; годувати зайченят і зайченята.

Орудний відмінок множини

Паралельні форми орудного відмінка утворюють:

а) іменники І відміни: сльозами і слізьми, свинями і свиньми;

б) іменники II відміни: гостями і (рідше) гістьми, конями і кіньми, колінами і коліньми, колесами і (рідше) колісьми, крилами і крильми;

в) іменник III відміни: костями і кістьми;

г) іменники, що мають тільки форму множини: воротами і ворітьми, грошима і грішми, дверима і дверми, санями і саньми, штанами, штаньми і (рідше)штанями.

Місцевий відмінок множини

У цьому відмінку іменники всіх відмін мають закінчення -ах (-ях) незалежно від прийменника, з яким вони вживаються: у мріях, на машинах, при сусідах, у доповідях, на вікнах, по вікнах, на полях, по полях, в областях, по областях.

Окремі іменники, що мають тільки форму множини, виступають у місцевому відмінку в двох варіантах: на воротах і на воротях, на штанах і на штанях. Більш уживаними є перші з наведених форм.

Резюме для самоперевірки:

ü II відміна – це іменники чоловічого роду на Ø, -о (крім тих, що відмінюються із суфіксами) і спільного роду. Вони мають подібні, але загалом різні набори закінчень для відмінювання;

ü Іменники чоловічого роду зберегли деякі риси давнього відмінювання – паралельні закінчення в Род. одн. та варіантні закінчення в Дав. і Місц. відмінках однини;

ü Род. в. однини має паралельні закінчення -а (-е), -у (-ю), вибір яких зумовлений лексичним значенням слова;

ü з -а (-е) відмінюються назви істот, чітко окреслених предметів і понять, назви населених пунктів і річок (з наголосом на закінченні); з -у (-ю)відмінюються всі інші іменники;

ü Дав. в. однини має варіантні (омонімічні) закінчення -у (-ю), -ові, -еві (-єві), які теоретично можливі для будь-якого іменника. Але практично в іменниках-назвах істот переважають -ові, -еві (-єві), а в назвах неістот – -у (-ю); варіантні закінчення сприяють уникненню монотонності в мовленні;

ü Зн. в. не має у II відміні своїх власних закінчень і утворюється закінченнями Наз. в. для іменників-неістот, і Род. в. – для іменників-істот;

ü Ор. в. однини залежно від групи утворюється закінченнями -ом, -ем (-єм); 

ü Місц. в. однини має два або три варіантні закінчення: -і (-ї), -у (-ю) та -ові, -еві (-єві). Правила їхнього вживання остаточно не сформувалися в українській мові, але є більш-менш чіткі рекомендації щодо вибору закінчень;

ü у Кл. в. одн. переважає закінчення -у (-ю), однак деякі іменники вживаються із -е;

ü правопис іменників чол. роду у множині простіший, порівняно з одниною;

ü у Наз. мн. залежно від групи вживаються закінчення -и, -і (-ї); але можливе (як виняток) закінчення -а; – у Род. мн. для всіх груп вживається закінчення -ів (-їв), однак (як виняток) можливі закінчення -ей, -Ø;

ü іменники спільного роду відмінюються,  як іменники чоловічого роду твердої і мішаної групи, в тому разі й всі іменники на -ищ(е), утворені від назв чол. і жін. роду (дубище, бабище, головище);

ü правопис відмінкових закінчень іменників чол. роду II відміни – це один з найскладніших моментів української морфології.

Прикметник. Ступені порівняння якісних прикметників.

Прикметники присвійні та відносні

Ступені порівняння прикметника (звичайний – вищий – найвищий) – це три форми одного й того ж якісного прикметника.

Звичайний (нульовий) ступінь прикметників виражає ознаку без вказівки на міру її вияву. У словниках прикметники подаються у звичайному (нульовому) ступені. Наприклад: синій, глибокий, досконалий.

Вищий ступінь порівняння виражає ознаку предмета, що виявляється в ньому більшою мірою, ніж в іншому предметі.Наприклад: Чавун легший, ніж сталь. Миля довша від кілометра.

Найвищий ступінь порівняння виражає ознаку предмета, що виявлена в ньому найбільшою мірою, ніж в інших предметах. Наприклад: Гірське повітря найкорисніше. Еверест – найвища гора у світі.

Деякі якісні прикметники не мають ступенів порівняння. Це ті, що називають:

а) абсолютні ознаки: мертвий, босий, лисий;

б) масті коней: вороний, чалий, гнідий;

в) кольори, утворені від назв предметів: бордовий (від бордо – вино), бузковий (від бузок);

г) складні назви кольорів і смаків: світло-зелений, гірко-солоний.

Окремі з якісних прикметників виражають міру ознаки певними префіксами і суфіксами, які не дозволяють утворювати від них ступенів порівняння. Наприклад: премудрий, старезний, холоднуватий, білявий, незрівнянний.

Є дві форми ступенів порівняння: проста і складена.

Проста форма вищого ступеня твориться від основи прикметника звичайного ступеня за допомогою суфікса -іш (-ш):

ü    туг-ий → туг+іш-ий;

ü    зелен-ий → зелен+іш-ий;

ü    весел-ий → весел+іш-ий;

ü    далек-ий → даль+ш-ий.

При додаванні суфікса -іш- в основі прикметника не відбувається ніяких фонетичних зміню, а при додаванні суфікса -ш- основа прикметника може фонетично змінюватися.

Утворення вищого ступеня за допомогою суфікса -ш супроводжується такими фонетичними змінами:

а) скороченням прикметникової основи на -к, -г: тонк-ий → тон+ш-ий (↓к); глибок-ий → глиб+ш-ий (↓ок), довг-ий → дов+ш-ий (↓г);

б) зміною фонемного складу основи і суфікса -ш на суфікс -ч такого типу: зьк, жк, г + ш → жч: близьк-ий → ближ+ч-ий, тяжк-ий → тяж+ч-ий, дорог-ий → дорож+ч-ий;

в) зміною фонемного складу основи і суфікса -ш на -щ такого типу: с, ст + ш → щ: висок-ий → ви+щ-ий, товст-ий → тов+щ-ий.

Прикметники хороший, добрий, поганий, великий, малий утворюють ступені порівняння від інших основ:

ü    хороший → кращий;

ü    гарний → кращий;

ü    поганий → гірший;

ü    великий → більший;

ü    малий → менший.

Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса -най (-як+най, -що+най) до прикметника вищого ступня: ближчий → най+ближчий, щонай+ближчий, якнай+ближчий; вищий → най+вищий, щонай+вищий, якнай+вищий.

Будьте уважні при утворенні найвищого ступеня порівняння прикметників, які у вищому ступені змінюють основу: поганий → гірший → най+гірший.

Неправильно	Правильно
вища міра покарання	найвища міра покарання
найвищий сорт борошна	вищий сорт борошна
самий близький друг	найближчий друг
сама вища нагорода	найвища нагорода

Складена форма ступенів порівняння прикметника утворюється додаванням до прикметника у звичайному ступені прислівників:

ü    більш/менш для вищого ступеня порівняння: більш/менш глибокий, більш/менш розумний;

ü    найбільш/ найменш для навищого ступеня: найбільш / найменш глибокий, найбільш / найменш розумний.

Складена форма ступенів порівняння дозволяє виражати ознаку в двох напрямках – збільшення якості і зменшення якості. На відміну від неї проста форма ступенів порівняння виражає тільки збільшення якості. Складена форма частіше вживається в науковому й офіційно-діловому стилях.

В українській мові міра якості ознаки може бути виражена також без ступенів порівняння.

Велика міра якості виражається:

ü    префіксами: -пре, -все, -над, -за, -ультра, -архі: пречудовий, всевладний, надчутливий, заширокий, ультрамодний, архіпотрібний;

ü    суфіксами: -ущ (-ющ), -уч (-ющ), -езн, -енн, -анн: злющий, худючий, довжелезний, нескінченний, невблаганний;

ü    прислівниками: дуже, вкрай, особливо, занадто: дуже дешевий, вкрай потрібний, особливо корисний, занадто різкий.

Мала (недостатня) міра якості виражається: 

ü    суфіксами: -уват, -ав: солонуватий, синявий; 

ü    прислівниками: трохи, ледь, не дуже: трохи тісний, ледь теплий, не дуже чистий.

Порушення норм уживання форм ступенів порівняння:

ü    поєднання вищого ступеня прикметника з родовим відмінком іменника без прийменника (він дужчий тебе, яблуня вища груші) або вживання вищого ступеня з відносно-питальним займенником чим (я спокійніший, чим ти). Ці помилки виникають під впливом російської мови, у якій такі конструкції становлять літературну норму;

ü    контамінація (змішування) простої і складеної форм ступенювання: більш легший, найбільш легший, більш простіший, найбільш простіший. Літературними є форми: більш легкий, легший, найбільш легкий, найлегший, більш простий, простіший, найбільш простий, найпростіший;

ü    неправильне узгодження простої форми вищого ступеня, як-от: Мій брат вище, ніж ти; Валя стала набагато серйозніше; Ці яблука дешевше від тих. У цих реченнях потрібно вжити форми вищий, серйозніша (серйознішою), дешевші, оскільки в українській мові проста форма вищого ступеня має категорії роду, числа, відмінка і повинна узгоджуватися за ними, наприклад: Гарячіше сонце в нашому дитинстві, ласкавіше, голубіше, ближче небо, золотіші зорі, різноманітніший, цікавіший, багатіший увесь широкий світ (С. Васильченко).

Присвійні прикметники

Присвійні прикметники означають приналежність предмета особі. Вони утворюються від назв осіб за допомогою суфіксів -ів(-їв), -ин(-їн): батьків, сестрин, Коваленків, Сергіїв, Софіїн.

В українській мові приналежність особі може позначатися не тільки присвійними прикметниками, а й іменниками в родовому відмінку, наприклад:братова квартира — квартира брата, Іванів «Москвич» — «Москвич» Івана, Марусина донька — донька Марусі. Наведені словосполучення кваліфікуються як синтаксичні синоніми, але стилістично вони не рівноцінні. У науковому, офіційно-діловому, публіцистичному стилях можливі лише конструкції з родовим відмінком приналежності. Присвійні прикметники побутують переважно у фольклорі, розмовному та художньому стилях: Текла річечка через батьків двір. Через батьків двір та й на поговір (Нар. пісня); Сотників кінь летів у напрямі Батурина (Б. Лепкий).

Просторічне забарвлення мають сполучення двох присвійних прикметників, а також поєднання присвійного прикметника і родового відмінка приналежності: Бачу, тут лежить бабин Марусин одяг і твій лежить (Є. Гуцало); І він вийняв з книги портрет Тарасів Шевченків та й його почепив, поруч з Оуеном, у рамцях за склом (Б. Грінченко); тітки Ольжина скриня, у дядька Михайловій майстерні і под.

Присвійно-відносні прикметники

До цього розряду належать прикметники, утворені від назв осіб за допомогою суфіксів -ськ-, -ач, -ий, а також від назв тварин, птахів за допомогою суфіксів -ин(-їн), -ов(-ев), -ач(-яч), -ий. Присвійно-відносні прикметники означають групову приналежність і властивість предмета за зв’язком з особою або твариною: студентський гуртожиток (гуртожиток для студентів), студентський фестиваль (фестиваль студентів), студентський загін (загін, що складається зі студентів); бджолина сім’я (сім’я бджіл), бджолиний мед (мед, зібраний бджолами); кроляча клітка (клітка для кролів), кроляча шапка (шапка з кролячого хутра); норковий розплідник (розплідник з вирощення норки), норковий комір (комір із норкового хутра).

Прикметники із суфіксами -ач-, -ий можуть означати приналежність одній тварині (у разі поєднання з назвою частини тіла): заяча лапа, коняча голова, вовчий хвіст. Індивідуальну належність мають у деяких випадках і прикметники із суфіксом -ськ-: Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п’яніла відгетьманських слів (Б. Лепкий); Поштар сватачів до тебе хоче прислати та прийшов дізнатися, що ти на се скажеш. Ми вже дали свою згоду — будь і ти розумна, ґаздинею поштарською станеш! (О. Маркуш).

Присвійно-відносні прикметники можуть метафоризуватися, набуваючи якісного значення, пор.: ведмежий барліг, вовчий капкан, черепашачий панцир, курячі сліди, піратський корабель (присвійно-відносне значення) і ведмежа хода, вовчий апетит, черепашача швидкість, курячий мозок, піратська поведінка (якісне значення). Значення переносно вжитих присвійно-відносних прикметників передається за допомогою порівняльних зворотів: дитяча наївність — наївність як у дитини, собачий нюх — нюх як у собаки, мишачий колір — колір як у миші.

Відносні прикметники

Відносні прикметники відтворюють ознаку за відношенням предмета до іншого предмета, дії, обставини. Словосполучення з відносними прикметниками мають, як правило, паралельні синтаксичні конструкції з іменником у непрямому відмінку. Синонімізуються з прийменниково-відмінковою формою, наприклад, такі прикметники, що означають:

а) ознаку предмета щодо матеріалу: дерев’яна ложка — ложка з дерева, кришталевий келих — келих з кришталю, солом’яний капелюх — капелюх із соломи;

б) ознаку предмета щодо місця і простору: центральні вулиці — вулиці у центрі, київські парки — парки у Києві, присадибна ділянка — ділянка біля садиби, степова криниця — криниця у степу;

в) ознаку предмета щодо часу і тривалості у часі: травневі дощі — дощі у травні, тижневе відрядження — відрядження на тиждень, річний план — план на рік, недільні розваги — розваги у неділю;

г) ознаку предмета за призначенням: журнальний столик — столик для журналів, ялинкові прикраси — прикраси для ялинки, картинна рама — рама для картини;

ґ) ознаку предмета за належністю іншому предметові: університетський клуб — клуб університету, інститутський стадіон — стадіон інституту, заводська їдальня — їдальня заводу.

Прикметники в переносному значенні не мають паралельних іменниково-відмінкових форм, наприклад, такі: сердечні (стосунки), бархатний (голос),золоте (серце), медові (слова), кам’яне (обличчя), свинцеве (небо) і под.

Вибір синтаксичного варіанта

У конкретних умовах мовлення перевага віддається одній з паралельних конструкцій залежно від її семантичних, синтаксичних, стилістичних особливостей. Враховується, наприклад, те, що сполучення з прикметником мають загальніше значення, ніж сполучення з іменником у ролі неузгодженого означення: материнські почуття — це почуття матері і почуття, пройняті любов’ю і турботою; журнальна стаття — це і конкретна стаття в журналі, і вид статті; заводські робітники — це робітники конкретного заводу і робітники всіх заводів.

Семантико-синтаксичною особливістю словосполучення із двох іменників є те, що іменник у непрямому відмінку (на відміну від прикметника) може мати при собі пояснювальні слова, які допомагають точніше, конкретніше висловити думку, пор.: взуттєвий магазин — магазин жіночого взуття,студентський відпочинок — відпочинок студентів Харківського університету, вуличні ліхтарі — ліхтарі на львівських вулицях.

Сполучення іменника з іменником належать до стилістично нейтральних конструкцій, сполучення з прикметником-означенням можуть мати стилістичні обмеження. Наприклад, конструкції з присвійними прикметниками використовуються лише в розмовному і художньому стилях.

Резюме для самоперевірки

ü ступені порівняння: звичайний, вищий і найвищий – це три форми одного якісного прикметника;

ü у словниках якісний прикметник записаний у формі звичайного ступеня; вищий і найвищий ступені можна утворити за відповідними правилами;

ü якісні прикметники, які називають абсолютні ознаки предмета, масті коней, складні кольори і смаки, не ступенюються;

ü від прикметників із суфіксами –уват-, -ав-, -ущ-, -енн, -анн-, з префіксами пре-, все-, над-, за-, ультра-, архі- ступені порівняння не утворюються, оскільки ці морфеми вже виражають певну міру якості;

ü є дві форми ступенів порівняння: проста й складена;

ü проста форма вищого ступеня порівняння утворюється додаванням до основи прикметника звичайного ступеня суфіксів –іш- (-ш-);
– суфікс -ш-, викликаючи зміни в слові – скорочення основи, чергування приголосних, – сам змінюється на -ч-, -щ-;

ü проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється додаванням префікса най- (що+най-, як +най-) до прикметника вищого ступеня;

ü невелика кількість прикметників утворює ступені порівняння від інших основ;

ü складена форма ступенів порівняння утворюється додаванням прислівників більш / менш, найбільш / найменш до прикметника звичайного ступеня;

ü складені форми ступенів порівняння дозволяють виражати міру ознаки в двох напрямках – збільшення і зменшення;

ü міра ознаки може бути виражена без порівняння предметів, а як певна концентрація ознаки в окремому предметі. Для цього вживаються суфікси –уват-, -ав-, -анн-, -енн-, -ущ-; префікси пре-, над-, архі-, ультра-, за- та прислівники: дуже, трохи, вкрай, особливо, занадто, над усе.

Особливості вживання числівників

(Волкотруб Галина. Практична стилістика української мови:

Навчальний посібник. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. — 256 с.)

Синонімічні відношення існують між кількісними і збірними числівниками: два хлопці — двоє хлопців, два відра — двоє відер. Вибираючи граматичний синонім, треба зважати на семантичні, функціонально-стилістичні особливості двох розрядів числівників.

Збірні числівники виражають кількість предметів як сукупність, як одне ціле: троє синів, п’ятеро робітників, двадцятеро співробітників. Кількісні числівники позначають роздільну кількість, а також уживаються як назви числа і цифри: сто зошитів, сорок метрів, дев’ять ділиться на три. Збірні числівники вживаються для позначення невеликої кількості (двоє — двадцятеро, тридцятеро). Вони не можуть бути компонентами складених числівників, отже, такі словосполучення як сто п’ятеро учнів, сорок двоє студентів є порушенням норми. Кількісні числівники не мають обмежень у вираженні кількісних понять.

Збірні числівники широко використовуються в розмовній мові та мові художніх творів. Науковому й офіційно-діловому стилям вони не властиві. Кількісні числівники належать до стилістично нейтральних одиниць і використовуються у будь-якому стилі.

Розрізняються числівники двох розрядів і характером сполучуваності. Так, збірні числівники вживаються:

а) з іменниками, субстантивованими прикметниками і дієприкметниками, що називають осіб чоловічої статі, а також з іменниками спільного роду:троє сусідів, двоє лікарів, двоє приїжджих, троє чергових, п’ятеро відпочиваючих, четверо невдах, двоє забіяк. Відповідно до літературної норми збірні числівники не сполучаються з іменниками, що називають осіб високого суспільного становища. З такими іменниками вживаються кількісні числівники: три генерали, два президенти, три академіки;

б) з іменниками, що мають лише форму множини: двоє вил, троє окулярів, двоє санчат, двоє дитячих ясел;

в) з іменниками діти, малята, хлоп’ята, дівчата, особи: двоє хлоп’ят, п’ятеро осіб, троє дівчат, четверо малят;

г) з особовими займенниками: нас сьогодні четверо, їх було шестеро;

ґ) з іменниками середнього роду, що є назвами малят тварин і предметів: четверо курчат, семеро качат, шестеро поросят, двоє пальт, четверо вікон, троє відер;

д) з назвами парних предметів (при цьому вказується кількість пар): троє черевиків, четверо рукавиць, двоє шкарпеток;

е) у субстантивованому значенні: двоє прийшли, троє працювали.

Певна обмеженість у сполучуваності властива і кількісним числівникам: вони не поєднуються з іменниками множинної форми, з іменниками середнього роду, що називають малят тварин, не вживаються у субстантивованому значенні. Отже, кількісні числівники не можуть замінювати збірні у конструкціях: двоє саней, троє ягнят, троє відповідали. При іменниках жіночого роду — назвах осіб жіночої статі та іменниках чоловічого і жіночого роду — назвах неживих предметів використовуються лише кількісні числівники: дві доярки, три столи, дві ночі і под.

2. Збірні іменники від двоє до восьмеро утворюють здрібніло-пестливі форми: двійко, трійко, четвірко, п’ятірко, шестірко, семірко, восьмірко; двоєчко, троєчко. Такі форми є приналежністю розмовного мовлення.

 3. Синонімами числівників можуть виступати іменники з числовим значенням: десять, десятеро — десяток; дванадцять, дванадцятеро — дюжина;сто — сотня; одна друга — половина, одна третя — третина, одна четверта — чверть. Іменники десяток, дюжина, сотня властиві розмовному мовленню.

 4. Збірні числівники обидва, обоє, обидві синонімічні займенниковим виразам: «і цей і той», «і один і другий», «і ця і та», «і одна і друга».

Кількісно-іменні сполучення

1. Числівник один (одна, одне) узгоджується з іменником у роді й відмінку: один стілець, одного стільця ...; одна проблема, однієї проблеми ... .

2. При числівниках два, три, чотири, обидва іменники вживаються у формі називного відмінка множини: два підручники, три студенти, чотири столи, обидва клени. При сполученні з цими числівниками іменників із суфіксом -ин, який зникає у формах множини, останні набувають форми родового відмінка однини: два громадянина, три селянина, чотири киянина. У непрямих відмінках числівники два, три, чотири, обидва узгоджуються з іменниками:двох підручників, трьом хлопцям, обома черевиками.

У російській мові ці числівники в називному відмінку завжди вимагають родового однини: два сына, три фильма, четыре стола, оба продавца.

Прикметник, що входить до складу кількісно-іменного словосполучення (з числівниками два, три, чотири, обидва), набуває форми називного або родового відмінка множини: три сині (синіх) капелюшки, чотири безтурботні (безтурботних) дні.

3. Усі кількісні, а також збірні числівники, крім один, два, три, чотири, обидва, обидві, керують іменниками в родовому відмінку множини: п’ять книжок, шістсот сторінок, двоє парубків. У непрямих відмінках числівники узгоджуються з іменником: у п’яти зошитах, двадцятьом журналістам.

4. Числівники тисяча, мільйон, мільярд вимагають від іменників родового відмінка множини у всіх формах: мільйон жителів, мільйона жителів ...; тисяча кілометрів, тисячі кілометрів ... .

5. Керування складених числівників визначається останнім з них: тридцять один учень, двадцять два пасажири, сорок чотири будинки, сімдесятшість депутатів, сто п’ятдесят мешканців.

6. Дробові числівники в усіх відмінках вимагають від іменника родового відмінка однини: одна друга площі, однієї другої площі …, десять сотих гектара, десяти сотих гектара ... .

7. У мішаних дробах, що включають у себе елемент з половиною, з чвертю, характер керування визначається числівником, який виражає цілу частину: один з половиною літр, два з половиною метри, п’ять з половиною кілометрів.

У мішаних дробах керує іменником дробова частина, якщо вона приєднується сполучником і: два і одна третя літра, п’ять і дві третіх метра, двадцять і п’ять десятих відсотка, одна ціла п’ять десятих разу.

8. У називному, родовому, знахідному відмінках числівник півтора керує іменником у родовому відмінку однини, числівник півтораста вимагає родового відмінка множини. В інших трьох відмінках ці числівники сполучаються з відповідними формами множини іменників:

Н.      півтора аркуша                    півтораста кілометрів

Р.      півтора аркуша                    півтораста кілометрів

Д.      півтора аркушам                           півтораста кілометрам

З.      півтора аркуша                    півтораста кілометрів

О.      півтора аркушами                         півтораста кілометрами

М. (на) півтора аркушах                півтораста кілометрах

9. У сполученнях, що позначають дати, на зразок Восьме березня, Перше вересня, відмінюється тільки перша частина: до Восьмого березня, з Восьмим березня, присвячено Першому вересня. При поєднанні дати зі словами свято, день числівник і назва місяця вживаються у родовому відмінку:привітати зі святом Восьмого березня, приготувати до дня Першого вересня. Конструкції привітати зі святом Восьме березня, привітати зі святом Перше вересня належать до сфери розмовної мови.

Котра година?

01.01 – одна хв. на другу

01.05 – п’ять хв. на другу

01.25 – двадцять п’ять хв. на другу

01.38  – за дванадцять хв. друга

01.58 – за дві хв. друга

О котрій годині?

01.00 – о першій годині

10.00 – о десятій годині

10.25 – о десятій годині 25 хв.

01.15 – чверть на другу

01.30 – о пів на другу

Запам’ятайте:

01.00 – перша година

01.15 – чверть на другу

01.30 – пів на другу

01.45 – за чверть друга

14.00 – друга година дня

10.00 – десята година ранку

19.00 – сьома година вечора